Проблема емпіричного дослідження особистісної ідентичності / Христина Турецька // Вісник Львівського університету. – Львів, 2008. – Вип. 11. – С. 359–267.

Виділено основні методологічні підходи до ідентичності в  психоаналітичному, інтеракціоністському, когнітивному напрямі. Здійснено аналіз інтегративного підходу в дослідженні особистісної ідентичності. Розглянуто основні методичні  прийоми  емпіричного дослідження особистісної ідентичності.

 

Ключові слова: особистісна ідентичність, самосвідомість, статус ідентичності, дифузна ідентичність, мораторій.

Поширення терміну “ідентичність” та введення його у міждисциплінарний науковий обіг пов’язане з ім’ям Еріка Еріксона. Саме слово «ідентичність» має латинський корінь idem (те же саме), перекладається як рівнозначність, тотожність, однаковість і позначає, насамперед, структуру речей, які залишаються тими ж самими, що зберігають свою сутність при усіх трансформаціях. Але він також позначає й одиничне буття особистості, її дії, досвід, бажання, мрії й спогади, або “Самість” (self).

Приблизно із середини 70-х термін “ідентичність” входить у словник соціально-гуманітарних наук. У 1977 р. у Франції виходить колективна монографія під назвою “Ідентичність”. Книга є звітом про роботу семінару, присвяченого ідентичності, котрий об’єднав представників різних областей знання – від етнології й лінгвістики до літературної критики. Про активне впровадження цього терміну свідчить і те, що в опублікованому в 1977 р. німецькому перекладі праці Дж. Міда Self передано як Identitaet, і навпаки, в англійських перекладах німецьких текстів, що з’являються в ці роки, Selbst перекладається як identity [11].

Ідентичність – феномен, дуже складний для вивчення. Для цього кілька причин. Існує значна термінологічна плутанина у визначенні того, що ж є ідентичність. Терміни «образ Я», “Самість”, «Я-концепція» у ряді робіт використаються як синоніми. Для одних авторів ідентичність виступає однією із властивостей «Я-концепції», для інших «Я-концепції» – як усвідомлювана частина ідентичності. Ще Е. Еріксон говорив про те, що “ідентичність у найбільш загальному сенсі збігається багато в чому з тим, що цілим рядом дослідників включається в поняття “Я” у всіляких його формах: “Я-концепції”, “Я-системи” або того флуктуючого “Я-досвіду”, що описаний Шилдером, Федерном та іншими дослідниками” [18, с. 218] Як зауважує Р.Бернс, формування ідентичності за Е.Еріксоном – процес, що нагадує самоактуалізацію в концепції К.Роджерса. О.Павлова [15] вважає, що радянські та пострадянські психологи воліють користуватися терміном «самосвідомість» й «самовизначення», але при цьому вкладають у них зміст, близький до ідей Е.Еріксона.

Попри активізацію інтересу до проблеми ідентичності актуальним залишається запитання яким чином вивчати її – акцентуючи увагу на афективних (почуті тотожності самому собі, самоприйнятті) чи когнітивних (сукупності установок на самого себе) моментах? Яким чином феноменологічно виявляє себе ідентичність – як певна поведінка по прийняттю значимих рішень чи самовідношення, самооцінка? Первинно це індивідуальне чи соціальне явище? У роботах із вивчення ідентичності в складі діагностичних батарей фігурують такі методики та їх поєднання: методика дослідження самовідношення С.Р. Пантілєєва, шкала тривожності Спілберга-Ханіна, (або опитувальник тривожності Тейлора), тест “Хто Я?” Куна – Мак-Партленда, методика дослідження ціннісних орієнтацій Д.А. Леонтьєва (СЖО), тест незакінчених речень та ін. Такий набір дає уявлення про те, що, як у термінологічній сфері, так й в експериментальній не існує єдності поглядів. Простежується безсумнівний зв’язок між станом термінологічної плутанини, деякого методологічного тупика у вивченні ідентичності й еклектичністю методів її експериментального дослідження. Наявні на даний час методики піддаються критиці через трудомісткість в обробці, труднощі інтерпретації, неможливість проведення одночасно з великою кількістю людей. Найчастіше дослідник становить діагностичну батарею з різних методик, вивчаючи цілісний феномен через окремі його частини. При цьому, накопичено досить великий масив даних досліджень різних аспектів ідентичності, але це робилося з погляду різних теоретичних концепцій і різних засобів.

Традиційно, розробка проблеми ідентичності в психології ведеться у трьох напрямках – психоаналітичному, символічному інтеракціонізмі та когнітивній психології. Тому логічним буде простежити спроби емпіричного дослідження ідентичності саме за цими напрямками а також їх розвиток та інтеграцію в російській та вітчизняній науці.

Залучення інтересу психологів до теми ідентичності можна завдячувати саме Е.Еріксону. В 1967 році, узагальнюючи двадцятилітню роботу, присвячену вивченню ідентичності, він видає книгу «Ідентичність: юність і криза”. Але навіть тоді він вважає, що не може дати остаточного визначення даного поняття. Тоді Еріксон робить припущення про те, що єдиний шлях визначити ідентичність – це спробувати зрозуміти в яких контекстах вона могла б бути застосовна.

Автор описує ідентичність як конфігурацію “що шляхом успішного синтезу й ресинтезу Его поступово встановлювалася протягом усього дитинства. … поступово включала в себе конституційно зумовлені властивості, ідеосинкретичні потреби лібідо, … здібності, значимі ідентифікації, ефективні механізми захисту, успішні сублімації й послідовно прийняті ролі” [18, с.173]. За Еріксоном саме робота Его забезпечує “вибіркове виділення значимих ідентифікацій на всьому протязі дитинства й поступову інтеграцію образів “я”, що досягла кульмінації в почутті ідентичності” [18, с.219]. Саме тому “ідентичність” він спочатку називає “Его-ідентичністю”. Автор виділяє два факторів, на яких Его-ідентичність заснована; перший – це відчуття тотожності самому собі й безперервність свого існування в часі й просторі. І другий основний момент в Его-ідентичності – це те, що вищеописані тотожність і безперервність визнаються оточуючими “значимими іншими” [18, с.59].

Проте, Еріксон у своїх роботах не вдавався до емпіричних досліджень, обмежуючись теоретичним аналізом проблеми ідентичності. Коли ж його послідовники спробували обґрунтувати ці ідеї емпірично, виявилося, що наведені визначення ідентичності досить широкі, та не дозволяють виділити змінні емпіричного дослідження.

Спираючись на епігенетичну концепцію Е.Еріксона А.С. Жарко, вважає, що методика для вивчення Его-ідентичності повинна являти собою запитальник, розбитий на п’ять блоків, що відповідають п’яти стадіям розвитку людини починаючи від дитинства й закінчуючи отроцтвом. Набрані за стадіями бали дозволять виявити рівень розвитку ідентичності і її фіксацію на тій або іншій стадії [7, с.137]. Варто відмітити, що в зарубіжних дослідженнях вже застосовується методика, побудована за таким принципом – Erikson Psychosocial Stage Inventory (EPSI), Розроблена Розенталем у 1981 р. вимірює ідентичність через перші шість стадій епігенетичної моделі розвитку.

На сьогоднішній день у психоаналітичній практиці застосовується достатньо структурований метод – розроблене О. Кернбергом “Структурного інтерв’ю. Його автор у рамках психології об’єктних стосунків висуває власну концепцію ідентичності, що продовжує ідеї Его-психологів Х. Хартманн, Е. Еріксона а також спирається на концепцію М.Малер. О.Кернберг застосовує структурний підхід, розглядаючи ідентичність як певну інтрапсихічну структуру: “суб’єктивне переживання себе, разом з його окремими аспектами, самосвідомістю й саморефлексією, відчуттям структурної єдності й безперервності в часі, почуттям відповідальності за свої дії… Воно являє собою інтрапсихічну структуру вищого порядку, природа якої підтверджується в поведінці, виражається у формуванні характеру й у людській глибині й моральній визначеності у відносинах з іншими людьми”. [8, с.32] Дифузна ідентичність розкривається під час структурного інтерв’ю, коли терапевт довідується про вкрай суперечливу поведінку пацієнта в минулому або коли переходи від одного емоційного стану до іншого супроводжуються такими протиріччями в поведінці й самосприйнятті пацієнта, що терапевтові дуже важко уявити собі пацієнта цілісною людиною. Дифузія ідентичності проявляється й у тому випадку, якщо пацієнт описує значимих людей, а терапевт не може зібрати ці образи в цільну і ясну картину. Описи значимих інших бувають настільки суперечливі, що більше схожі на карикатури, ніж на живих людей. На думку автора даний метод можна використовувати не лише у клініці, а і у теоретичних дослідженнях.

В іншому руслі ведеться розробка ідей Е.Еріксона Дж. Марсією [19], котрий продовжив його роботу в області експериментальних досліджень. На основі теоретичних конструкцій Е.Еріксона, Дж. Марсіа створив статусну модель ідентичності Саму ідентичність він визначив як структуру Его – внутрішню динамічну організацію потреб, здатностей, переконань й індивідуальної історії, що самостворюється. Для операціоналізації поняття ідентичності він висунув припущення, що дана структура виявиться фенономенологічно через “вирішення проблем”. Відповідно цієї теорії, ідентичність може перебувати в одному з декількох станів (статусів): досягнута ідентичність, передчасна ідентичність, мораторій, дифузійна ідентичність. Статус ідентичності описується на підставі двох параметрів: 1. Чи пережита криза. 2. Чи прийняте рішення.

Для емпіричного дослідження статусу ідентичності Дж. Марсіа розробив метод напівструктурованого інтерв’ю. Дане інтерв’ю призначений для дослідження респондентів 18-22 років. Передбачається, що експериментатор визначить більш-менш однозначно статус ідентичності в кожній сфері, індекс, що найбільше часто зустрічається в усіх сферах, і є індикатором переважаючого статусу ідентичності. Для визначення статусу ідентичності  аналізуються відповіді респондента з точки зору наявності-відсутності періоду кризи й підсумкового вибору. Свідченнями періоду кризи є, наприклад, високий рівень усвідомлення своїх потреб і можливостей та добра поінформованість про різні способи задоволення своїх потреб, активна позиція респондента в плані збору інформації про можливі альтернативи вибору. Свідченнями наявності вибору й прийняття на себе певних зобов’язань є: чіткі формулювання стосовно того, що обрано й чому, наявність конкретних кроків у напрямку втілення ухваленого рішення в життя, наявність реалістичного й продуманого плану особистого майбутнього та ін. Визначення статусу ідентичності ускладнене тим, що різних сферах статус ідентичності може не збігатися (наприклад, респондент може перебуває в статусі вирішеної ідентичності відносно релігійних поглядів й у статусі мораторію в статево-рольових відносинах). Первісно, інтервю містило запитання до сфери професійного вибору, релігійних та політичних поглядів (1966р.) пізніше (1980 р.) Марсіа пропонує долучити запитання до сфери міжособистісних стосунків. Ґротевант та ін. (1982) включають запитання, що стосуються дружби, зустрічання, і статевих ролей. Арчер (1989) додає сфери сімейних стосунків. Кінцевий варіант Extended Objective Measure of Ego-Identity Status (EOMEIS) включає також філософські стилі та відпочинок.

Не зважаючи на широке застосування EOM-EIS, і EOMEIS-2 (Adams, 1998), методика піддається критиці за незатність диференціювати статус дифузії і мораторію (Balisteri et al., 1995; Jones, Akers, & White, 1994; Schwartz, 2004).

Берзонский у власному підході до дослідження ідентичності зосередився на індивідуальних відмінностях у кодуванні, репрезентації, і використанні індивідуального досвіду. Берзонский вважав, що індивіди які розглядались в моделі розвитку ідентичності Марсії, фактично відрізняється між собою за соціально-когнітивними процесами які вони використають, щоб приймати рішення, справлятися із проблемами, що стосуються розвитку їх ідентичності. Автор представив три орієнтації, відповідно до чотирьох статусів ідентичності – орієнтований на інформацію, орієнтований на уникання, і орієнтований на норми. Індивіди з інформаційним стилем схильні до інтроспекції й відкриті для обробки й оцінки нової інформації. При нормативному стилі індивіди покладаються на очікування й стандарти значимих інших при прийнятті рішень. Індивіди, які неохоче приймають рішення й стикаються з проблемами демонструють дифузний/замкнутий стиль ідентичності. Стилі ідентичності корелюють із статусами EOMEIS. Інформаційний стиль відповідає досягненню ідентичності та мораторію, нормативний стиль відповідає передрішеності, і дифузія/уникання відповідає статусу дифузії (Berzonsky,1990). У 1989 було створено Identity Style Inventories (ISI) для операціоналізації та вимірювання стилю ідентичності. Методика містила 40 пунктів, що складались з інформаційної шкали (11 пунктів), нормативної шкали (9 пунктів), і шкали дифузії/уникання  (10 пунктів). Шкала зобов’язань (10 пунктів) використовується для диференціації мораторію та досягнутої ідентичності в рамках інформаційного стилю. Шостий перегляд ISI (ISI-6G) збільшив діапазон досліджуваних (White) за рахунок осіб із нижчим освітнім рівнем.

На сьогоднішній день статусна модель ідентичності широко застосовується у зарубіжних дослідженнях підлітків [20]. А також, як показує аналіз публікацій даних російських та вітчизняних експериментальних робіт [3,14,15,16], в основному дослідники працюють у руслі ідей Дж. Марсіа, приписуючи досліджуваним на основі результатів батарей діагностичних методик який-небудь статус або ж прямо використовуючи його метод.

Так, спроба виявити статус ідентичності здійсненна російськими авторами Н. М. Аксьоновою та А. В. Сєрим за допомогою тесту смисложиттєвих орієнтацій (СЖО), розробленого й адаптованого Д. А. Леонтьєвим на основі тесту PIL (Purpose-in-Life Test) Дж. Крамбо і Л. Махоліка. На думку авторів, ідентичність відображає: 1) рівень цілісності, інтегрованості особистісних структур, виразність яких може бути визначена балами за шкалою ОЖ (осмисленість життя); 2) наявність сформованих суджень щодо себе й власного життя, переконання, що контроль можливий, здатність людини здійснювати такий контроль, що може бути заміряно шкалами “Локус контролю - Я” (Я – хазяїн життя) і “Локус контролю – життя, або керованість життя”; 3) ставлення індивіда до сенсу минулого, майбутнього й сьогодення, може бути визначено шкалами “Мета в житті” (майбутнє), “Процес життя або інтерес й емоційна насиченість життя” (сьогодення), “Результативність життя, або задоволеність самореалізацією” (минуле). Відповідно, за ступенем виразності значень шкал можна судити про розвиненість окремих складових ідентичності й сформованості її в цілому як властивості особистості. Високі бали за шкалами тесту СЖО, на думку авторів, дають підставу припустити досягнення індивідом ідентичності; низькі – недосягнуту ідентичність [3].

А. ван Хуф критично оцінює ідеї Марсіа та його послідовників, стверджуючи, що “…парадигма статусів ідентичності не є ні моделлю, ні теорією розвитку ідентичності. Крім того, результати валідизації чотирьох статусів залишають бажати кращого” [цит. за 5, с.17]. Головний момент, що на думку автора був упущений у дослідженнях ідентичності, це вивчення почуття просторово-часової наступності. Просторова наступність відноситься до сфери інтеграції різних елементів ідентичності і, оскільки Его-ідентичність характеризується певною структурою, просторова наступність також повинна описуватися як структурна характеристика, або структурна інтеграція. Таким чином, структурна інтеграція визначався як рівень інтеграції специфічних областей ідентичності. А. ван Хуф виділила два види інтеграції: “горизонтальну”, під якою мається на увазі взаємозв’язок субсистем і “вертикальну” – “парасоля”, що інтегрує усі субсистеми на більш високому рівні та розробила оригінальну методику для їх визначення.

Визначення вертикальної інтеграції полягає в зіставленні інтегрованої ідентичності (вивчається за допомогою списку прикметників, що охоплюють сфери: компетентність, страх невдачі, почуття та міжособистісні стосунки) та часткових ідентичностей (самоописів у кожній зі значимих для досліджуваного сфер – школа, дім, дозвілля та ін..). Для визначення горизонтальної інтеграції зіставляються й вивчаються інтеркорреляції між частковими ідентифікаціями. Чим вищий рівень вертикальної й горизонтальної інтеграції, тим з більшою імовірністю можна говорити про високий рівень просторової наступності, тобто тотожності індивіда в різних сферах його життєдіяльності. Проте, значного поширення дана методика не набула.

Одним з найбільш часто застосовуваних методів емпіричного дослідження ідентичності в парадигмі символічного інтеракціонізму, що спирається на концепцію Дж. Міда та Ч. Кулі про ідентичність як синтез внутрішніх самовизначень та зовнішніх визначень особи іншими, є “Тест двадцяти висловлювань”, розроблений М. Куном і Т. Мак Партлендом. Досліджуваним пропонується дати 20 різних відповідей на питання “Хто я?”. Тобто, автори методики припускають, що установки на себе можна досліджувати безпосередньо за допомогою відповідей на запитання про те, яким ролям віддає перевагу людина і яких вона схильна уникати, про її рольові очікування, власну модель “Я”. Обробка відповідей здійснюється методом контент-аналізу. Всі відповіді відносяться до однієї із двох категорій: об’єктивна (віднесення себе до групи, чиї межі й умови членства знають усі – “студент”, “українець”) або суб’єктивна (характеристики себе, що вимагають вказівки самого респондента – “хороший”, “втомлений”). При аналізі, всі об’єктивні висловлення були віднесені авторами до однієї групи, у той час як всі “не-відповіді” і суб’єктивні твердження потрапили в іншу групу. Індивідуальним “локусним балом” була названа кількість об’єктивних характеристик. В подальшому, Р. Мендоза-Дентон та ін. розробили модифікацію “Тесту двадцяти висловлень”. Так, відповідно до модифікованої методики, досліджуваному пропонується двадцять разів доповнити фразу «Я .., якщо …” з метою отримання менш соціально бажаних відповідей.

Методика “Тест двадцяти висловлювань” широко застосовується у російських дослідженнях [2,14,15]. Так, Т.В. Румянцева для виявлення особливостей структури ідентичності студентів здійснила аналіз 144 протоколів за даною методикою, на основі чого була виділена шкала аналізу ідентифікаційних характеристик. Зокрема виділено сексуально-рольову, навчально-професійну, сімейну, національно-регіональну, світоглядну, матеріальну, фізичну ідентичність та ін., загалом двадцять шість показників. На їх основі в структурі ідентичності встановлено взаємозв’язок таких компонентів як «Соціальне Я», «Перспективне Я», «Діяльнісне Я», «Матеріальне Я», «Фізичне Я», «Комунікативне Я», «Рефлексивне Я», «Проблемне Я» та «Ситуативне Я». Також для аналізу структури ідентичності дослідниця вводить поняття диференційованості ідентичності, психолінгвістичні типи та валентність ідентичності. Рівень диференційованості – кількість характеристик, що використав досліджуваний при самоідентифікації. Зростання рівня диференційованості пов’язане із підвищенням позитивності ідентичності, а його зменшення – з наростанням кризовості ідентичності. Використання різних частини мови (психолінгвістичний аспект) та позитивна валентність (емоційно-оцінне ставлення до самоописів) свідчать про гармонічний тип, нейтральна, негативна, завищена валентність та сильне переважання однієї частина мови – кризовий тип.

Та попри широке застосування, методика “Тест двадцяти висловлювань” піддаєтся критиці з за пряме фокусування свідомості респондентів на рольових моделях й очікуваннях та формулюванні свого соціального статусу, а також за аналіз результатів виключно в категоріях суб’єктивних та об’єктивних характеристик [13] .

Інший підхід до форми дослідження ідентичності пропонує російська дослідниця Н.В. Писаренко: «щоб «звільнити» респондента від соціально-бажаної для дослідника діяльності й дати волю всім його свідомим і несвідомим інтенціям у спонтанному самоописі, можливо використати нарративний підхід, розглядаючи досвід «Я» як самооповідання, у якому людина, розповідаючи про себе, інтерпретує події свого життя» [13, с. 604] . Ідентичність особистості перебуває в постійній зміні, відновленні, це те, що людина досягає все своє життя, а її самоопис – індивідуальний сюжет, охоплюючий ситуативні, але значимі фрагменти актуального «Я». Пропонується використати метод вільного самоопису «Моє Я», за допомогою якого можливе виявлення значимих для респондентів компонентів ідентичності.

Також, дослідниця підкреслює те, що ідентичність особистості не тотожна її самосвідомості, поряд з мовною складовою важливо досліджувати немовні, проективні форми її пред’явлення, та ставить перед собою завдання вивчення глибинних, несвідомих аспектів переживання «Я». Для цього використовується модифікація проективного методу К. Маховер «Малюнок людини». Метод допомагає розкрити глибинні, неусвідомлювані паттерни самовираження, які не можуть відкрито проявлятися в безпосередній комунікації. Автор «з метою посилення ідентифікаційного зв’язку між малюнком людини й особистістю що малює» здійснила спробу модифікувати даний метод за допомогою зміненої інструкції: «намалювати себе у вигляді людини». Таким чином, у процесі виконання проективного малюнку респондент направляється на нерефлексивну презентацію суб’єктивного переживання «Я» [13, с. 606].

Таким чином, проаналізовані вище підходи до дослідження ідентичності здійснюються в руслі одного психологічного напрямку. Принциповою відмінністю нижчеописаних підходів є те, що у них здійснюється спроба інтеграції психологічних підходів та формулювання нової парадигми експериментального дослідження ідентичності.

Так Є.Т. Соколовою, Н.С. Бурлаковою та Ф. Лєонтіу  на основі співвіднесення парадигм психоаналітичної і когнітивної орієнтації базуючись на культурно-історичній концепції Л.С.Виготського сформульовано теоретичне обґрунтування підходу до дослідження самоідентичності. На думку авторів «самоідентичність формується на певному етапі культурно-історичного розвитку самосвідомості дитини, коли досвід міжособистісної взаємодії з дорослим викликає “потребу” у самоідентичності як особливому “органі” саморегуляції. Її базою є “первинний “материнський діалог” як праобраз усіх життєвих відносин людини; він утворює фундаментальну діалогічну структуру самосвідомості – репрезентацію Я-Інший, що містить паттерн узагальненого материнського діалогу, всередині якого вона розвивається” [17,с. 14].

Спираючись на культурно-історичний підхід та епігенетичну концепцію розвитку Е.Еріксона співробітники кафедри психології розвитку Південно-Уральського університету В Гусєва, Н.В Бобро та ін. розробили єдину методику діагностики ідентичності, Вони здійснили аналіз змісту роботи Е.Еріксона «Ідентичність: юність і криза» з метою виділення з опису ознак дифузної ідентичності більших значних одиниць. За допомогою такого підходу були виділені чотири сфери, у яких характерним чином проявляє себе стан ідентичності: 1) час: дифузія часової перспективи, нездатність інтегрувати себе у часі, заперечення дитинства; 2) міжособистісні стосунки: ізоляція від інтимності, надмірне відкидання й неприйняття інших; 3) діяльність: дифузія працьовитості, відсутність професійного самовизначення; 4) цінності: сплутаність цінностей й авторитетів, негативна ідентичність. Також було виділено три параметри, що дозволяють оцінювати характеристики даних блоків: аутентичність (відповідність Я-реального і Я-ідеального, щирість у проявах); фіксація («застрягання» на певній ролі, негнучка поведінка); автономність (самостійність вибору, суджень). Дані параметри виступають у якості біполярні шкали, де на полюсах зосереджені ознаки або дифузної, або досягнутої ідентичності: відповідність – невідповідність, широта пошуку (гнучка, адаптивна поведінка) – фіксація, автономність – залежність. Змістовні блоки й параметри оцінки отримали інтерпретацію й змістовну характеристику у світлі ідей Д.Б.Ельконіна й культурно-історичної концепції в цілому.

За формою методика являє собою напівстандартизовану бесіду. Ії зміст становлять 46 запитань, 12 з них входять у блок «Час», 14 – у блок «Відносини», 10 – у блок «Діяльність», 10 – у блок «Цінності». За результатами апробації сконструйованої діагностичної методики був створений інструмент обробки й інтерпретації результатів бесіди (кодувальна таблиця), з описом ознак дифузної або досягнутої ідентичності. Проведене авторами пілотажне дослідження показало, що створена методика діагностики особистісної ідентичності виявляє стан досягнутої ідентичності, стан змішаної ідентичності. Також вона наочно показує стан ідентичності респондента в різних сферах життя, наявність проблемних і ресурсних областей.

Таким чином, ми можемо зробити наступні висновки:

По-перше, вивчення ідентичності являє собою на даний момент проблемне поле, так як єдине розуміння феномену особистісної ідентичності відсутнє. Простежується безсумнівний зв’язок між станом термінологічної плутанини у вивченні ідентичності й еклектичністю методів її експериментального дослідження. Це зумовлено, на нашу думку тим, що вивчення ідентичності «розщеплене» по різних областях психології, клінічні (в основному, психоаналітичні) дослідження недостатньо інтегровані «академічною» психологією; в свою чергу, психоаналітичний напрямок довгий час залишав без уваги методологію та емпіричний матеріал, накопичений когнітивною та соціальною психологією.

По-друге, існує широка варіабельність у самій формі емпіричних методів дослідження ідентичності – від тестових методик, напівтруктурованого інтерв’ю до вільного самоопису, проективних малюнкових методів. Найчастіше дослідник становить діагностичну батарею з різних методик, вивчаючи цілісний феномен через окремі його частини.

По-третє, емпіричне дослідження особистісної ідентичності здійснюється з двох принципово різних точок зору. З одного боку дослідження ведуться в руслі одного чітко визначеного напрямку (як правило, психоаналітичний, когнітивістський або структурний інтеракціонізм), з іншого боку – більш перспективний, на наш погляд, інтегративний підхід, що базується на мультидисциплінарності, «діалозі різних ментальних культур» [17, с. 3]

  1. Антонова Н.В. Проблема личностной идентичности в интерпретации современного психоанализа, интеракционизма и когнитивной психологии // Вопросы психологи.-1996. - № 1. – С.131-143.
  2. Антонова Н.В. ЛИЧНОСТНАЯ ИДЕНТИЧНОСТЬ СОВРЕМЕННОГО ПЕДАГОГА И ОСОБЕННОСТИ ЕГО ОБЩЕНИЯ // Вопросы психологи. – 1997. – № 6.- С.23-30.
  3. Аксенова Н. М. , Серый А. В. Статус эго-идентичности как критерий личностного развития студента http://spf.kemsu.ru/portal/psy2004/1.24.htm
  4. Белинская Е.П. Временные аспекты Я-концепции и идентичности // Мир психологии. -1999. -  № 3. – С. 40-46.
  5. Гнатенко П.И., Павленко В.Н. Идентичность: философский и психологический анализ. -К.: 1999. – 466с.
  6. Довгань О. Специфіка кризи особистості у юнацькому віці // Психологія і суспільство. -2004. – №2. – С.144-150.
  7. Жарко А.С. ИДЕНТИЧНОСТЬ: НОВЫЙ МЕТОД ПОНИМАНИЯ ПСИХОЛОГИИ ЮНОШЕСКОГО ВОЗРАСТА // Методологические проблемы современной психологии: илюзии и реальность: Материалы Сибирского психологического форума 16-18 сентября 2004г. – Томск: ТГУ, 2004. – С.134-137.
  8. Кернберг О.Ф. Агрессия при расстройствах личности и перверсиях: Пер. с англ. А.Ф. Ускова. – М.: Не­зави­симая фир­ма “Класс”, 1998. – 368 с.
  9. Кернберг О.Ф. Тяжелые личностные расстройства. Стратегии психотерапии: Пер. с англ. М.И. Завалова. – М.: Независимая фирма Класс, 2000. – 464 с.
  10. Кун М., Макпартлэнд Т. Эмпирическое исследование установок личности на себя // Современная зарубежная социальная психология. Тексты / Под. ред. Г.М. Андреевой, Н.Н. Богомоловой, Л.А. Петровской. – М.: Изд-во МГУ.- 1984. – С. 180–187.
  11. Малахов В. Неудобства с идентичностью http://www.archipelag.ru/geoculture/new_ident/interpretatio/
  12. Павлова О.Н. Идентичность: история формирования взглядов и ее структурные особенности. – М.: 2001. – 1354с.
  13. Писаренко Н.В. Проблемы эмпирического исследования идентичности личности // Методологические проблемы современной психологии: илюзии и реальность: Материалы Сибирскогопсихологического форума 16-18 сентября 2004г. – Томск: ТГУ, 2004. – С.603-609
  14. Румянцева Т.В. Проявления кризиса идентичности у студентов в меняющихся социальных условиях // Личность в современных исследованиях. Сборник научный трудов. Выпуск 8. Материалы V межрегиональной научно-практической конференции «Проблемы развития личности». Рязань: Информационные технологии, 2005. – С 102 -106.
  15. Румянцева Т.В. Особенности структуры идентичности студентов второго курса медицинского вуза // Ярославский психологический вестник. Выпуск 16. – Ярославль, 2005. – С. 73-75.
  16. Середняцька І.Я. Психологічний аналіз кризи ідентичності у студентської молоді. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата психологічних наук // Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К.Д.Ушинського. – Одеса, 2005. – 4654с.
  17. СОКОЛОВА Е.Т., БУРЛАКОВА Н.С., ЛЭОНТИУ Ф. К ОБОСНОВАНИЮ КЛИНИКО-ПСИХОЛОГИЧЕСКОГО ИЗУЧЕНИЯ РАССТРОЙСТВА ГЕНДЕРНОЙ ИДЕНТИЧНОСТИ // Вопросы психологи. – 2001. – № 6. – С.3-16
  18. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис: Пер. с англ./ Общ. ред. и предисл. Толстых А. В. – М.: Издательская группа “Прогресс”, 1996. – 344 с.
  19. Berzonsky M.l D. Identity Style Conceptualization and Measurement Journal of Adolescent Research, Vol. 4, No. 3, 268-282 (1989)
  20. Berzonsky M. D., Sullivan C.Social-Cognitive Aspects of Identity Style Need for Cognition, Experiential Openness, and Introspection Journal of Adolescent Research, Vol. 7, No. 2, 140-155 (1992)
  21. Marsia J.E., Ego identity status: Relationshipto change in Self-esteem, «general malajustment» and authoritarianism // Journal of Personality. -1967.- № 35. – P.118–133.
  22. White, J. M., Wampler, R. S., & Winn, K. I. (1998). The identity style inventory: A revisionwith a sixth grade reading level (ISI-6G). Journal of Adolescent Research, 13(2), 223-245.
  23. Adolescent identity formation: a Swedish study of identity status using the EOM-EIS II http://www.findarticles.com/p/articles/mi_m2248/is_158_40/ai_n14815103