Аналіз підходів до розуміння ідентичності в психологічній науці / Х.І.Турецька // Оновлення змісту, форм та методів навчання і виховання в закладах освіти : зб. наук. праць. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. – Рівне, 2007. – Вип. 37. – С. 232–236.

Виділено основні підходи до ідентичності в психоаналізі, символічному інтеракціонізмі та когнітивній психології. Дано авторське визначення поняття “ідентичність” та проаналізовано співвідношення понять “ідентичність”, “Самість” та “Я-концепція”.

Ключові слова: ідентичність, Самість, Я-концепція, дифузна ідентичність.

Постановка проблеми. Ідентичність – феномен, дуже складний для вивчення. Для цього є кілька причин. Існує значна термінологічна плутанина у визначенні того, що ж є ідентичність. Терміни “образ Я”, “Самість”, “Я-концепція” у ряді робіт використаються як синоніми. Для одних авторів ідентичність виступає однією із властивостей “Я-концепції”, для інших “Я-концепція” – усвідомлювана частина ідентичності. Радянські та пострадянські психологи воліють користуватися терміном “самосвідомість” й “самовизначення”, але при цьому вкладають у них зміст, близький до ідей Е. Еріксона. Таким чином, вивчення ідентичності являє собою на даний момент проблемне поле, так як єдине розуміння феномену особистісної ідентичності відсутнє. Це зумовлено, на нашу думку тим, що вивчення ідентичності “розщеплене” по різних областях психології, клінічні (в основному, психоаналітичні) дослідження недостатньо інтегровані “академічною” психологією; в свою чергу, психоаналітичний напрямок довгий час залишав без уваги методологію та емпіричний матеріал, накопичений когнітивною та соціальною психологією. Тому завданням даної статті буде здійснити аналіз сучасних поглядів на феномен ідентичності з метою інтеграції їх положень у розуміння ідентичності в психологічній науці.

У психоаналітичному напрямку еволюція ідей ідентичності здійснювалась в руслі Его-психології. Х. Хартманн спробував дати відповідь на питання, що таке “Я”, як воно структуроване і як функціонує у взаємодії із соціальним оточенням індивіда, які області “Я” не зачіпаються конфліктами. Для цього він розводить поняття “Его” – як психічної підструктури з функціями саморегуляції й адаптації до оточення — і “Я” (селф, Самість) – як сукупності психічних репрезентантацій власної особистості, безпосереднього самовідчуття й переживання особистістю своєї цілісності [цит. за 6].

Е. Джекобсон використовувала у якості синонімів поняття: “почуття ідентичності”, “самоусвідомлення”, “самовідчуття”. Вона вважала критерієм сформованості ідентичності здатність “Я” визнавати всю цілісність власної психічної організації (незважаючи на її зростаючу структурованість, диференційованість і складність) як зв’язну єдність, що на кожному щаблі розвитку має певну організацію й часовий континуум [цит. за 6].

У 40-их роках, під час Другої Світової війни Е. Еріксон, вперше вводить терміни: “Его-ідентичність” та “криза ідентичності”. Ці нововведення виникли в процесі досліджень “військових неврозів” моряків-підводників армії США, у клініці реабілітації ветеранів на горі Сіон. Вивчаючи зміни психіки цих людей, що потрапили в екстремальні умови війни, Е. Еріксон зіштовхнувся із проблемою втрати контролю моряків над собою, “що здійснюється й підтримується силами Его” [7, с.26]. Імовірно саме тому Е. Еріксон, і назвав його втратою Его-ідентичності. Так уперше виникає термін Его-ідентичність.

Е. Еріксон вважає, що онтологічним джерелом найбільш раннього та недиференційованого “почуття ідентичності” є почуття базальної довіри (basic trust) “воно породжується зустріччю матері й дитини, що породжує взаємну довіру й взаємне впізнавання. Це … і є першим досвідом того, що згодом знову проявиться у любові, у здатності захоплюватися, що може бути назване почуттям “благословенної присутності”, потреба у якому протягом всього життя залишається основною для людини [7, с.144]. Ці основи ідентичності, що формуються в дитини у вигляді “почуття ідентичності”, зумовлені раннім дитячим досвідом і залежать, насамперед, від якості зв’язків між дитиною і матір’ю. “Почуття ідентичності супроводжує нас все життя, ми переживаємо його як “оптимальне почуття” “психосоцiального благополуччя”, “відчуття себе у своїй тарілці” і лише в кризові моменти нашого життя воно може здаватися нам “занадто усвідомленим”. Воно досягає кульмінації своєї усвідомленості в підлітковий період у формі переживання “гострого усвідомлення ідентичності” [7, с.175].

Еріксон вибудовує динамічну схему процесів, що послідовно змінюють один одного й беруть участь у формуванні й розвитку Его:механізми інтроекції, ідентифікації та формування ідентичності. “Стала у кінці отроцтва ідентичність містить у собі всі значимі ідентифікації, але в той же час і змінює їх з метою створення єдиного й причинно зв’язаного цілого” [7, с.171].

Еріксон виділяє два факторів, на яких Его-ідентичність заснована, і які він називає “якістю існування”. Перший – це відчуття тотожності самому собі й безперервність свого існування в часі й просторі. І другий основний момент в Его-ідентичності – це те, що ці вищеописані тотожність і безперервність визнаються оточуючими “значимими іншими” [7, с.59].

Активізація інтересу до проблеми ідентичності в сучасному психоаналізі ініційована межових особистісних розладів у теорії об’єктних стосунків (М. Малер, О. Кернберг) та психології самості (Х. Кохут).

Х. Кохут для позначення психічної структури, що є “основою для нашого відчуття існування як незалежного центру ініціативи й сприйняття, інтегрованого з нашими головними устремліннями й ідеалами й з переживанням нами того, що наше тіло й психіка являють собою певну одиницю в просторі й континуум у часі”[4, с.173] використовує поняття “Self”. Щоправда, до сьогоднішнього дня не існує єдиного підходу до його перекладу в психоаналітичній літературі. В деяких роботах цей термін перекладено як “Власне Я” (Н. М. Вільямс) або як “Я” (О. Кернберґ). У перекладах робіт Х.Кохута “Self” перекладається як “Самість”.

Автор робить припущення про існування рудиментарної Самості в самому ранньому віці. Відправною точкою її формування є той момент “в рамках матриці взаємної емпатії між дитиною і її об’єктом самості , коли вроджені потенційні можливості дитини й очікування об’єкта самості стосовно дитини сходяться…”[4, с.103, 105]. У момент, коли мати вперше бачить свою дитину й вступає з нею у контакт (через дотикові, нюхові й пропріоцептивні відчуття, годуючи, переодягаючи, купаючи її), фактично починається процес, що формує людську Самість, – він триває протягом усього дитинства й у меншій мірі в подальшому житті. “Ядерна Самість формується не завдяки свідомому заохоченню й підкріпленню або свідомим проханням і докорам, а завдяки глибоко вкоріненій готовності до певних відповідей з боку об’єктів Самості ” [4, с.105].

Консолідація Самості пов’язана із (1) встановленням у дитини зв’язної грандіозно-ексгібіціоністської Самості що відбувається завдяки взаємодії з емпатично реагуючим дзеркально відображуючим й схвалюючим об’єктом Самості, з яким відбувається злиття, з одного боку, (2) встановленням у дитини цілісного ідеалізованого імаго (образу) батьків завдяки взаємодії з емпатично реагуючим батьківським об’єктом Самості, що дозволяє ідеалізацію й злиття з ним дитини й переживає при цьому справжню радість, – з іншого.

Маргарет Малер, аналізуючи процес розвитку дитини із народження до 24 місяців, виділяє у ньому ряд фаз: аутистичну (0 – 1-1,5 міс.), симбіотичну (1,5 – 5 міс.) та сепарації-індивідуації (5 – 24 міс.). На її думку, тотожність самому собі – ідентичність досягається саме під час проходження фази сепарації-індивидуації. Фаза сепарації-індивідуації починається з найперших ознак диференціації (дитина починає активно, повзком віддалятись від матері), проходить через період захопленості дитини своїм власним автономним функціонуванням, що майже виключає участь матері (для формування ідентичності особливе значення має стимулюючий ефект такої діяльності для встановлення меж тіла й все більш зростаючої поінформованості про частини тіла й саме тіло як таке), потім через період підфази возз’єднання (у якій дитина, завдяки своєму більшому усвідомленню стану сепарації від матері, знову звертає свою на неї увагу) і, нарешті, приводить до примітивного почуття Власного Я, свого буття й індивідуальної ідентичності [5].

О. Кернберг у рамках психології об’єктних стосунків висуває свою власну концепцію ідентичності, що логічно продовжує ідеї Х. Хартманн, Е. Джекобсон Е. Еріксона а також спирається на концепцію М. Малер. О. Кернберг розглядає ідентичність як певну інтрапсихічну структуру: “Суб’єктивне переживання себе, разом з його окремими аспектами, самосвідомістю й саморефлексією, відчуттям структурної єдності й безперервності в часі, почуттям відповідальності за свої дії… Воно являє собою інрапсихічну структуру вищого порядку, природа якої підтверджується в поведінці, виражається у формуванні характеру й у людській глибині й моральній визначеності у відносинах з іншими людьми”. [3, с.32] Як основний фактор і базис нормальної ідентичності Саме ця ядерна структура, на думку О. Кернберга, і формує “ядро переживання самого себе” як частину функцій і структури Его.

Автор розглядає структурний критерій ідентичності як цілісність ідентичності або її дифузність. Під цілісністю або дифузністю ідентичності О. Кернберг має на увазі інтегрованість окремих елементів ідентичності Я- і об’єкт-репрезентацій. Цілісною ідентичністю характеризується невротична структура особистості, при якій усі Я-репрезентації (і “хороші”, і “погані”) інтегровані в цільне Я і всі “хороші й “погані” об’єкт-репрезентації інтегровані в цільні образи інших. У психічній організації межової особистості, що характеризується дифузною ідентичністю, така інтеграція не здійснюється, таким чином усі Я- і об’єкт-репрезентації залишаються нецільними, взаємно суперечливими когнітивно-афективними репрезентаціями. Така нездатність інтегрувати “хороші” й “погані” аспекти реальності Я та інших пов’язана з потужною ранньою агресією. Дисоціація між “хорошими” й “поганими” Я- і об’єкт-репрезентаціями захищає любов й “хороше” від руйнування ненавистю і “поганим” [3].

У парадигмі символічного інтеракціонізму Ч. Кулі першим підкреслив значення суб’єктивно інтерпретованого зворотного зв’язку, одержуваного нами від інших людей, як головного джерела даних про власне Я. У 1912 році Кулі запропонував теорію “дзеркального Я”, стверджуючи, що уявлення індивіда про те, як його оцінюють інші, істотно впливають на його Я-концепцію. “Дзеркальне Я” виникає на основі символічної взаємодії індивіда з різноманітними первинними групами, членом яких він є. Такі групам характеризуються безпосереднім спілкуванням їх членів, відносною сталістю і тісними контактами між невеликою кількістю членів групи, що приводить до взаємної інтеграції індивіда і групи. Безпосередні стосунки між членами групи дають індивіду зворотний зв’язок для самооцінки. Таким чином, ідентичність формується в процесі спроб і помилок, в ході якого засвоюються цінності, установки і ролі.

Під ідентичністю “Селф” (Self) Дж. Мід розумів здатність людини сприймати свою поведінку й життя в цілому як зв’язане, єдине ціле. Розглядаючи проблему співвідношення соціальної детермінації ідентичності й свободи людини, Дж. Мід виділяє усвідомлювану та неусвідомлювану ідентичність. Неусвідомлювана ідентичність базується на неусвідомлено прийнятих нормах, звичках. Це прийнятий людиною комплекс очікувань, котрий отримує нею від соціальної групи, до якої вона належить. Усвідомлювана ж ідентичність виникає, коли людина починає міркувати про себе, про свою поведінку. Підкреслюється значення когнітивних процесів, тому що перехід від неусвідомлюваної до усвідомлюваної ідентичності можливий тільки при наявності рефлексії. Людина усвідомлює свою ідентичність, міркуючи про себе за допомогою набутої в соціальній взаємодії мови. Отже, усвідомлювана ідентичність не означає автономії особистості від соціуму: вона формується за допомогою категорій, вироблених у мові. У той же час наявність усвідомлюваної ідентичності означає момент відносної свободи, тому що людина перестає слідувати ритуалізованому розгортанню подій і починає думати про мету й тактику своєї поведінки.

Співвідношення між соціальною детермінацією й самодетермінацією особистості вирішується Дж. Мідом через виділення аспектів ідентичності “I” та “Мe”. Мід вважав, що “Me” формують засвоєні людиною установки (смисли і цінності), а “I” – це те, як людина як суб’єкт психічної діяльності спонтанно сприймає ту частину свого Я, що позначена як “Me”. Сукупність “I” і “Me” утворить власне особистісне, чи інтегральне, Я (Self).

Дж. Мід вважав, що при народженні людина не має ідентичності, вона виникає як результат її соціального досвіду, взаємодії з іншими людьми. Таким чином, акцент робиться на соціальній зумовленості ідентичності – вона виникає лише за умови включенності індивіда в соціальну групу, у спілкуванні з членами цієї групи. При цьому виняткове значення надається символічній комунікації – вербальній й невербальній.

Можливі ситуації, коли людина стоїть перед проблемою: яким чином досягти переживання себе як взаємозалежного цілого. Такі ситуації виникають, коли людина перебуває між різними соціальними групами, що мають різні норми й ціннісні орієнтації. У таких випадках можуть виникнути дві різні ідентичності.

Ідея Дж. Міда про наявність типів ідентичності – соціально заданої та відбиваючої індивідуальне в людині, розвивається І. Ґоффманом. Він виділяє три види ідентичності:

1.      соціальна ідентичність – типізація особистості іншими людьми на основі атрибутів соціальної групи, до якої вона належить;

2.      особиста ідентичність – тут мова йде про індивідуальні ознаки особи: по-перше, сюди входять всі унікальні ознаки даної людини (наприклад, відбитки пальців), по-друге, унікальна комбінація фактів і дат історії її життя;

3.      Я-ідентичність – суб’єктивне переживання індивідом своєї життєвої ситуації, своєї безперервності й своєрідності.

Особиста ідентичність, за І. Ґоффманом, також є соціальним феноменом – сприйняття особистої ідентичності відбувається за умови, що інформація про факти життя людини відома його партнерові по взаємодії.

Для аналізу взаємодії І. Ґоффман вводить поняття знаку. Знак – це будь-яка ознака людини, що використовується нею у ситуації взаємодії для підкреслення своїх якостей, своєї відмінності від інших [1]. Для розуміння процесу означування вводиться розрізнення між актуальною та віртуальною соціальною ідентичністю. Актуальна соціальна ідентичність – типізація особистості на основі атрибутів, які легко доказові, очевидні. Віртуальна соціальна ідентичність – типізація особистості на основі атрибутів, які лише можна припустити. Вплив людини на інформацію про себе, що поступає в соціальне оточення, І. Ґоффман називає “політикою ідентичності”. Для здійснення такого впливу використаються різні техніки. “Техніки уникання” спрямовані на те, щоб вжити заходів ізоляції від тієї людини, яка могла би відкрити небажані знаки. “Техніки компенсації” включають заходи, за допомогою яких інформація про себе спотворюється або фальсифікується. Можливі також техніки “деідентифікацї”, які спрямовані на зміну інтерпретації ознак віртуальної ідентичності в бажаному напрямку.

Ідея про наявність двох аспектів ідентичності – орієнтованого на соціальне оточення та на унікальність проявів людини втілилася в теорії соціальної ідентичності X. Теджфела і Дж. Тернера у когнітивній психології.

У даній теорії ідентичність ототожнюється із “Я-концепцією” та розглядається як когнітивна система, що виконує роль регуляції поведінки в певних умовах. Вона містить у собі дві підсистеми:

      особистісну ідентичність – самовизначення в термінах фізичних, інтелектуальних і моральних якостей;

      соціальну ідентичність – складається з окремих ідентифікацій і визначається приналежністю людини до різних соціальних категорій: раси, національності, статі й т.д.

При чому індивіди намагаються досягти та підтримувати позитивну соціальну ідентичність; позитивна соціальна ідентичність засновується на сприятливих порівняннях між ін-групою релевантними аут-групами; коли соціальна ідентичність є незадовільною, індивіди намагаються покинути власну групу і приєднатися до позитивно оцінюваної аут-групи та/або здійснити позитивні зміни ін-групи [9].

На думку X. Теджфела, особистісна і соціальна ідентичності – це два полюси одного біполярного континуума. На одному полюсі – поведінка, що повністю визначається особистісною ідентичністю, на другому – поведінка, що повністю визначається соціальною ідентичністю. Більш типовою є поведінка, що перебуває між цими полюсами.

За Х. Теджфелом, досягнення ідентичності можливе як за допомогою розвитку особистісної ідентичності, так і через формування соціальної ідентичності. З метою пристосування до різних ситуацій Я-концепція регулює поведінку людини, роблячи більше вираженим усвідомлення або соціальної або особистісної ідентичності. Та сама людина буде діяти як особистість при актуалізації в Я-концепції особистісної ідентичності і як член соціальної групи – при актуалізації соціальної ідентичності.

Дж. Тернер розвинув ідею біполярного континуума, ввівши поняття самокатегоризації – когнітивного віднесення себе до деякого класу ідентичних об’єктів. Він виділив три рівні самокатегоризації:

1.      самокатегоризація себе як людської істоти (людська ідентичність);

2.      групова самокатегоризація – соціальна ідентичність;

3.      особистісна самокатегоризація – особистісна ідентичність.

Між виразністю одного рівня самокатегоризації й інших її рівнів існує функціональний антагонізм: з позиції особистісної ідентичності людина не бачить подібності між групами, з позиції групової ідентичності не розрізняє індивідуальних характеристик окремих членів групи. Будь-які фактори, що підсилюють виразність групової самокатегоризації, ведуть до посилення сприймання тотожності між собою та членами ін-групи і, таким чином, деперсоналізують індивідуальне самосприйняття (концепція деперсоналізації). Деперсоналізація виступає в якості “самостереотипізації”, за допомогою якої люди сприймають себе як взаємозамінні екземпляри, соціальної категорії, а не як унікальні особистості.

Висновки. Таким чином, можна зробити висновок, що на даний час не існує єдиного розуміння самого терміну “ідентичність”. Можна виділити принаймні три  тенденції:

•        ототожнення понять “Самість” (“Я”, “Селф”) та “ідентичність”. В цьому випадку ідентичність розглядається як інтрапсихічна структура, що формується в процесі інтерналізаці, при якій усі Я-репрезентації (і “хороші”, і “погані”) інтегровані в цільне Я. Дана тенденція властива у першу чергу психоаналітичному напрямку, в якому підкреслюється несвідомий характер даної структури [3], [5].

•        ототожнення  понять “Я-концепція” та “ідентичність”. Тут ідентичність розглядається як певна когнітивна система, що виконує роль регуляції поведінки в певних умовах. Підхід характерний для когнітивного напрямку [9].

•        “ідентичність” як почуття, переживання, безперервності й цілісності свого існування в часі й просторі й визнання цієї тотожності навколишніми “значимими іншими”. Таке розуміння властиве як для психоаналітичного [4], [7], так і для інтеракціоністського підходу [1].

На нашу думку, доцільним є спробувати розмежувати дані поняття та показати їх співвідношення.

Так, “Самість” (“Я”, “Селф”) – це серцевина, ядро особистості, “Я-концепція” на нашу думку є виявом Самості на свідомому рівні а ідентичність ми визначаємо як переживання індивідом інтегрованості, цілісності своєї Самості, на основі чого він почуває себе цілісним та безперервним в часі та просторі. На рівні свідомості ідентичноість відображається у особливостях Я-концепції, самосприйнятті та самовідношенні. Відповідно, про дифузію ідентичності буде свідчити протиріччі в сприйнятті самого себе, дезінтеграція Я-концепції в часі (її нестабільність), недостача аутентичності (фальшивість Я, хамелеоноподібність).

Варто відмітити, що усіма авторами підкреслюється така важлива властивість ідентичності як інтерсуб’єктивність. Це значить, що ідентичність визначається й формується в контексті міжособистісних взаємин індивіда в процесі його психосоціального розвитку в процесі “дзеркалізації” індивіда іншими. Проте, якщо в психоаналізі визначальна роль надається ранньому дитинству та “якості зв’язків між дитиною і матір’ю” [7], стосунків із значимим Іншим, об’єктами Самості [4], то інтеракціоністському та когнітивному напрямку провідна роль у формуванні ідентичності відводиться взаємодії індивіда з різноманітними групами та самокатегоризації себе як члена даних груп.

Література

1.      Гофман Э. Стигма: Заметки об управлении испорченной идентичностью http://www.sociology.ru/forum/ogl3-4-2000.html/

2.      Гоффман Э. Представление себя другим // Современная зарубежная социальная психология. Тексты / Под. ред. Г.М. Андреевой, Н.Н. Богомоловой, Л.А. Петровской. М.: Изд-во МГУ, 1984. С. 188–196.

3.      Кернберг О.Ф. Агрессия при расстройствах личности и перверсиях/Пер. с англ. А.Ф. Ускова. — М.: Не¬зависимая фирма “Класс”, 1998. — 368 с.

4.      Кохут Х. Восстановление самости/ Пер.с. англ. – М., “Когито-Центр”, 2002. – 316с.

5.      Малер М., Мак-Девитт Дж.Б. Процесс сепарации-индивидуации и формирование идентичности //Журнал практической психологии и психоанализа 2005 № 2 http://psychol.ras.ru/ippp_pfr/j3p/vol.php?id=200502

6.      Соколова Е.Т., Бурлакова Н.С., Лэонтиу Ф. К Обоснованию клинико-психологического изучения расстройства гендерной идентичности // Вопросы психологии, 2001, № 6. С.3-16

7.      Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис: Пер. с англ./ Общ. ред. и предисл. Толстых А. В. – М.: Издательская группа “Прогресс”, 1996. – 344с.

8.      Mead G. H.  The Social Self Journal of Philosophy, Psychology and Scientific Methods 10, 1913: 374-380 http://www.marxists.org/reference/subject/philosophy/works/us/mead3.htm

9.      Tajfel H., Turner J.C.  The social identity theory of intergroup behavior. In: Worchel, S. & Austin, W.G. (Eds) Psychology of intergroup relations. Chicago: Nelson-Hall, 7-24. http://amadeus.management.mcgill.ca/~mark.mortensen/orgweb/summaries/mse/content/Tajfel+Turner.html

 

Выделены основные подходы к идентичности в психоанализе, символическому интеракционизме и когнитивной психологии. Дано авторское определение понятия “идентичность” и проанализировано соотношения понятий “идентичность”, “Самость” и “Я-концепция”.

 

The article examines basic approaches to the phenomenon of identity in psychoanalysis, interaction and cognitive directions. Author definition of notion “identity” is given  and correlations of notions “identity”, “Self” and “Self- conception” are  analysed.