До проблеми діагностичних критеріїв особистісної ідентичності / Х.І. Турецька // Філософія, соціологія, психологія : зб. наук. праць. – Івано-Франківськ : ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника, 2008. – Вип.13. – Ч.2. – С.258-266.

Здійснено аналіз сучасних концепцій ідентичності. Визначені поняття «особистіна ідентичність», «криза ідентичності», «сплутана ідентичність» та «дифузія ідентичності». Виділено діагностичні критерії особистісної ідентичності та індикатори сплутаної ідентичності а також критерії диференційної діагностики кризи ідентичності та дифузії ідентичності у підлітковому віці.

 

Осуществлен анализ современных концепций идентичности. Определени понятия «личностная идентичность», «кризис идентичности», «смешение идентичности» и «диффузия идентичности». Выделены диагностические критерии личностной идентичности и индикаторы смешения идентичности а также критерии дифференционной диагностики кризиса идентичности и диффузии идентичности в подростковом возрасте.

 

Феномен ідентичності – на сьогоднішній день достатньо актуальна, але, водночас, складна для вивчення область. До цього часу ще відсутнє загальноприйняте розуміння, що ж є ідентичність. Терміни “образ Я”, “Самість”, “Я-концепція” у ряді робіт використаються як синоніми ідентичності. Для одних авторів ідентичність виступає однією із властивостей “Я-концепції”, для інших “Я-концепція” – усвідомлювана частина ідентичності. Радянські та пострадянські психологи воліють користуватися терміном “самосвідомість” й “самовизначення”, але при цьому вкладають у них зміст, близький до ідей Е.Еріксона. Також існує значна термінологічна плутанина у поняттях «криза ідентичності», «сплутана ідентичність» та «дифузія ідентичності». Таким чином, вивчення ідентичності являє собою на даний момент проблемне поле. Це зумовлено, на нашу думку тим, що дослідження ідентичності “розщеплене” по різних областях психології, клінічні (в основному, психоаналітичні) дослідження недостатньо інтегровані “академічною” психологією; в свою чергу, психоаналітичний напрямок довгий час залишав без уваги методологію та емпіричний матеріал, накопичений когнітивною та соціальною психологією. Тому завданням даної статті буде здійснення аналізу сучасних концепцій ідентичності з метою:

  1. визначити поняття «особистіна ідентичність», «криза ідентичності», «сплутана ідентичність» та «дифузія ідентичності»;
  2. виділити діагностичні критерії особистісної ідентичності та індикатори сплутаної ідентичності;
  3. виділити критерії диференційної діагностики кризи ідентичності та дифузії ідентичності у підлітковому віці.

Поширення терміну “ідентичність” та введення його у міждисциплінарний обіг пов’язане з ім’ям Е. Еріксона. Саме слово “ідентичність” має латинський корінь idem (те же саме), перекладається як рівнозначність, тотожність, однаковість і позначає, структуру речей, які залишаються тими ж самими, зберігають свою сутність при усіх трансформаціях. Також позначає й одиничне буття особистості, її дії, досвід, бажання, мрії й спогади, або “Самість” (self).

У 40-их роках, під час Другої Світової війни Е.Еріксон, вперше вводить терміни: “Его-ідентичність” та “криза ідентичності”. Ці нововведення виникли в процесі досліджень “військових неврозів” моряків-підводників армії США, у клініці реабілітації ветеранів на горі Сіон. Вивчаючи зміни психіки цих людей, що потрапили в екстремальні умови війни, Е. Еріксон зіштовхнувся із проблемою втрати контролю моряків над собою, “що здійснюється й підтримується силами Его” [5, С.26]. Імовірно саме тому Е. Еріксон, і назвав його втратою Его-ідентичності. Так уперше виникає термін Его-ідентичність. Пізніше Еріксон пропонує в структурі ідентичності виділяти “я-аспект” й “Его-аспект”. “Его-ідентичність” – це результат синтезуючої функції на одному із кордонів “Его”, а саме на межі з “оточенням”, яким є соціальна реальність [5, С.221]. “Я-ідентичність» виникає з життєвого досвіду, у процесі якого тимчасово сплутані “я” успішно реінтегруються в ансамбль ролей, що … гарантують соціальне визнання [5, С.221].

Е. Еріксон називає життєвий цикл людини епігенезом ідентичності. Це значить, що вісім виділених ним послідовних стадій, є етапами формування ідентичності: базова довіра – недовіра; автономія – сором, сумнів; ініціатива – почуття провини, трудолюбство – почуття неповноцінності; ідентичність – сплутана ідентичність; інтимність – ізоляція; генеративність – стагнація; інтегративність – безвихідь.

Еріксон виділяє психологічні механізми становленя ідентичності: інтроекція, ідентифікації й формування ідентичності. Механізм інтроекції (примітивне присвоєння чужого образу) визначається тим, наскільки задовільна взаємодія між опікаючим дорослим й опікуваною дитиною. Тільки переживання такої взаємності створює в дитини те відчуття безпеки, що приводить її до перших “об’єктів” любові.  На різних стадіях розвитку діти ідентифікують себе з тими аспектами оточуючих людей, які роблять на них найбільше враження, у реальності або в їхній уяві. “Формування ідентичності… починається там, де ідентифікація стає непридатною. Вона виростає з вибіркової відмови від одних і взаємної асиміляції інших дитячих ідентифікацій й їхнього об’єднання в нову конфігурацію, що … визначається процесом, за допомогою якого суспільство (часто через субкультури) ідентифікує юного індивіда з тим, ким він, що саме по собі зрозуміло, повинен стати [5, С. 170]. “Стала у кінці отроцтва ідентичність містить у собі всі значимі ідентифікації, але в той же час і змінює їх з метою створення єдиного й причинно зв’язаного цілого” [5, С.171].

Саме юнацькій вік – це стадія «ідентичність проти сплутаної ідентичності», коли основним запитанням є «Хто я такий?», а асновною діяльністю – пошук відповіді на це запитання. Проходження цієї стадії як-правило супроводжується нормативною кризою ідентичності. Юнаки «болісно, а частіше … дивно стурбовані тим, що їхня власна думка про себе не збігається з думкою оточуючих людей, а також тим, що їхні власні ідеали не є загальноприйнятими» [5, С.139]. У своїх пошуках нового почуття наступності й самототожності, деякі юнаки також повинні спробувати розвязати кризи попередніх років, перш ніж створити для себе як орієнтири для остаточної ідентифікації стійкі переконання й ідеали. Крім того, вони мають потребу в мораторії для інтеграції тих елементів ідентичності, що успадковані від дитячих стадій.

Відчуженням цієї стадії є сплутаність ідентичності. Нездатність багатьох молодих людей знайти своє місце в житті базується на попередніх сильних сумнівах у своїй етнічній або сексуальній ідентичності, або рольовій сплутаності, що поєднується із застарілим почуттям безнадійності. Певна сплутаність ідентичності в деякій мірі характерна для кожного юнака, що проходить період кризи ідентичності. Еріксон пропонує зобразити її у вигляді континуума на одному кінці якого буде «мяка» сплутаність, а на іншому «обтяжена» і «пагубна».

Е. Еріксон [5, С.176-189] докладно описує ознаки, характерні для сплутаної ідентичністю, про чому повязує їх з порушеннями про проходженні попередніх стадій: 1) Розщеплення, втрата центру – неможливість інтеграції суми всіх дитячих ідентифікацій, Я-образів. 2) Ізоляція від інтимності –нездатність до встановлення близьких, інтимних стосунків. Правильне “стикування” з іншими є результат і перевірка міцності образу “я”. Оскільки почуття ідентичності загублене, те навіть дружба й діяльність перетворюються в розпачливі спроби встановлення неясних контурів ідентичності за допомогою взаємного нарцистичного відображення: закохатися в цьому випадку означає перетворитися в чиєсь дзеркальне відображення, заподіюючи шкоду самому собі й “дзеркалу”. 3) Дифузія часової перспективи – недовіра до часу, відсутність уявлення про себе в майбутньому, образу майбутнього. Може супроводжуватися страхом свого майбутнього, негативними очікуваннями. Нездатність інтегрування минулого досвіду, заперечення дитинства, його значення для сьогодення. 4) Дифузія працьовитості – нездатність сконцентруватися на діяльності. Відсутність професійного самовизначення, області професійної самореалізації. Також може виглядати як руйнівна, непродуктивна поглинутість якою-небудь однією діяльністю. Надзвичайна стагнація дії є логічним наслідком глибокого почуття неадекватності власних можливостей на стадії «трудолюбство проти неповноцінності» 5) Сплутаність цінностей й авторитетів. Може проявляеться у вигляді нігілізму або надзвичайно високої прихильності до авторитетів, цінностей інших, залежність від них. 6) Хвороблива самосвідомість, що фіксує протиріччя між самооцінкою, образом “я” автономної особистості й образом “самого себе” в очах навколишніх. Тотальне руйнування самооцінки різко контрастує з нарцистичним і снобістським презирством до думки інших. Це знову примітивні форми захисту, що дозволяють зберегти хибку впевненість у собі на противагу почуттю сумніву й сорому. 7) Рольова фіксація. При відсутності єдиного «стрижня» об’єднання ідентифікацій, Я-образів, соціальних ролей відбувається «зацикленність» на певній ролі, нездатність до переключення, гнучкої поведінки. Демонстрація тотальної рольової фіксації, протилежної вільному рольовому експериментуванню, пов’язана з ранніми конфліктами між вільною ініціативою й Едиповим комплексом провини в реальному житті, фантазіях й іграх дитини. 8) Негативна ідентичність – відкидання соціально прийнятних норм, впадання в крайні ролі. Тобто вибір ідентичності, що базується на всіх тих ідентифікаціях і ролях, які на критичних стадіях розвитку були найбільш небажаними або небезпечними й у той же час найбільш реальними. 9) Бісексуальная сплутаність. Відсуність чіткого відчуття своєї приналежності до тієї або іншої статі.

Автор припускає, що найбільш гострі випадки сплутаності ідентичності та неможливість інтеграції ідентифікацій в юності сягають своїм корінням до прушень у найбільш ранніх стадіях – довіри та автономїї [5, С. 190].

У теорії обєкних стосунків значний внесок у розуміння процесу формування ідентичності зробила Маргарет Малер на основі спостереження у природніх умовах за дітьми та їх мамами у перші три роки життя. М. Малер аналізуючи процес розвитку дитини із народження до 24 місяців, виділяє у ньому ряд фаз: аутистичну (0 – 1-1,5 міс.), симбіотичну (1,5 – 5 міс.) та сепарації-індивідуації (5 – 24 міс.). На її думку, тотожність самому собі – ідентичність досягається саме під час проходження фази сепарації-індивидуації. Фаза сепарації-індивідуації починається з найперших ознак диференціації (дитина починає активно, повзком віддалятись від матері), проходить через період захопленості дитини своїм власним автономним функціонуванням, що майже виключає участь матері (для формування ідентичності особливе значення має стимулюючий ефект такої діяльності для встановлення меж тіла й все більш зростаючої поінформованості про частини тіла й саме тіло як таке). Особливу роль у формування ідентичності відіграє підфаза возєднання (рапрошман), котра охоплює вік від 16 до 24 місяців. Ця підфаза є найбільш конфліктною, так як усвідомлення дитиною свого розділення й обмеженості своїх можливостей створює загрозу руйнування ефекту любові до себе – самоповаги й віри у свою магічну всемогутність. Дитина повільно приходить до розуміння розділення з матір’ю, але одночасно відчуває величезне бажання розширити сферу своєї самостійності. Вона розривається між бажанням залишитися поруч із матір’ю й спонукальними мотивами до віходу від неї, між бажанням потішити її й роздратуванням, спрямованим на неї. Саме успішне проходження цієї підфази завдяки емоційній стабільності та передбачуваності матері і забезпечує встановлення примітивного почуття Власного Я, свого буття й індивідуальної ідентичності

О. Кернберг висунув свою власну концепцію ідентичності на основі синтезу Его-психології Е. Еріксона та теорії обєктних стосунків М. Малер. Він розглядає ідентичність як певну інтрапсихічну структуру: “Суб’єктивне переживання себе, разом з його окремими аспектами, самосвідомістю й саморефлексією, відчуттям структурної єдності й безперервності в часі, почуттям відповідальності за свої дії… Воно утворює інтрапсихічну структуру; динамічно зумовлену, внутрішньо погоджену, стабільну схему психічних переживань і контролю за поведінкою. Воно є початком для прояву різних психічних функцій, реалізує себе в цих функціях і виступає в тій частині Его, що поступово здобуває в Его керівні функції. Воно являє собою інрапсихічну структуру вищого порядку, природа якої підтверджується в поведінці, виражається у формуванні характеру й у людській глибині й моральній визначеності у відносинах з іншими людьми”. [1, С.32]

О. Кернберг ґрунтується на ідеях Еріксона про механізми формування ідентичності, проте, кожен механізм він привязує до конкретної фази розвитку за М. Малер. Усі механізми він обєдує у загальний процес побудови інтрапсихічних структур – інтерналізації. Основна одиниця інтерналізації є діадичною, що складається з Я- і об’єктів-репрезентацій у контексті специфічного афекту, що представляє лібідинальні та агресивні потяги”. Інтроекція виникає під час симбіотичної стадії розвитку, коли Я- і об’єкт-репрезентації ще не диференціювалися одна від одної; ідентифікація має місце, коли Я- і об’єкт-репрезентації відокремилися одна від одної, тобто на стадії сепарації-індивідуації. Формування ідентичності відносится до більше загального інтрапсихічного процесу інтеграції лібідинально й агресивно заряджених Я-репрезентацій у цілісне “Я” паралельно з одночасною інтеграцією лібідинально й агресивно заряджених об’єкт-репрезентацій у більше широку репрезентацію значимих об’єктів. Ідентичність Его є результатом цього процесу [1, С.236].

На основі того, чи привели вищезгадані процеси до інтеграції окремих елементів Я- і об’єкт-репрезентацій О. Кернберг виділяє структурний критерій ідентичності – цілісність ідентичності або її дифузність. Під цілісністю або дифузністю ідентичності О. Кернберг має на увазі інтегрованість окремих елементів ідентичності Я- і об’єкт-репрезентацій. Цілісною ідентичністю характеризується невротична структура особистості, при якій усі Я-репрезентації (і “хороші”, і “погані”) інтегровані в цільне Я і всі “хороші й “погані” об’єкт-репрезентації інтегровані в цільні образи інших.

У психічній організації межової особистості, що характеризується дифузною ідентичністю, така інтеграція не здійснюється, таким чином усі Я- і об’єкт-репрезентації залишаються нецільними, взаємно суперечливими когнітивно-афективними репрезентаціями. Така нездатність інтегрувати “хороші” й “погані” аспекти реальності Я та інших пов’язана з потужною ранньою агресією на фазі сепарації-індивідуації. Дисоціація між “хорошими” й “поганими” Я- і об’єкт-репрезентаціями захищає любов й “хороше” від руйнування ненавистю, що перемагає, і “поганим”. Ознаками синдрому дифузії ідентичності є постійне почуття порожнечі, протиріччя в сприйнятті самого себе, непослідовність поведінки, що неможливо інтегрувати емоційно осмисленим чином, і бліде, плоске, убоге сприйняття інших. Дифузна ідентичність розкривається під час структурного інтерв’ю, коли терапевт довідується про вкрай суперечливу поведінку пацієнта в минулому або коли переходи від одного емоційного стану до іншого супроводжуються такими протиріччями в поведінці й самосприйнятті пацієнта, що терапевтові дуже важко уявити собі пацієнта цілісною людиною. Дифузія ідентичності проявляється й тоді, коли пацієнт описує значимих людей, а терапевт не може зібрати ці образи в цільну і ясну картину. Опису значимих інших бувають настільки суперечливі, що більше схожі на карикатури, ніж на живих людей. В руслі концепції О. Кернберга, С. Aхтар у синдром дифузної ідентичності включає додаткові клінічні характеристики, такі як суперечливість рис характеру (їхня несумісність, полярність, недостатня зв’язність і фрагментарність), дезінтеграцію Я-концепції в часі (її нестабільність), недостачу автентичності (фальшивість Я, хамелеоноподібність), хронічне почуття порожнечі й нудьги, етнічний і моральний релятивізм.

О. Кернберг наголошуе на тому, що два поняття «кризи ідентичності» та «дифузія» повинні бути чітко диференційовані, так для підліткового віку характерна криза ідентичності, але аж ніяк не дифузія. Невротичні й нормальні підлітки відрізняються від своїх більш дезорганізованих однолітків з дифузією ідентичності базисним відчуттям емоційної цілісності. Проте, існує зв’язок між кризою ідентичності й Его-ідентичністью: чим стабільніша базова Его-ідентичність, тим краще людина оснащена для подолання кризи ідентичності; чим жорсткіші вимоги навколишнього середовища до ідентичності, тим більша небезпека зриву для тих, чия структура ідентичності має дефекти.

Для встановлення диференціального діагнозу між кризою ідентичності й дифузією ідентичності в підлітковому та юнацькому віці Кернберг пропонує наступні характеристики: здатність переживати почуття провини із приводу своєї агресивної поведінки; щире бажання виправити її наслідки; здатність до встановлення тривалих неексплуатуючих стосунків із друзями, учителями або іншими дорослими, а також більш-менш реалістична оцінка глибинних рис цих людей; система цінностей, що послідовно розширюється й поглиблюється [2, С. 228-229].

  1. Таким чином, поняття особистісна ідентичність достатньо складне для однозначного визначення, тому пропонується розуміти його як: індивідуальність — свідоме відчуття власної унікальності й власного окремого існування; тотожність і цілісність — відчуття внутрішньої тотожності, безперервності між тим, чим людина була в минулому й чим обіцяє стати в майбутньому; єдність і синтез — відчуття внутрішньої гармонії і єдності, синтез образів себе й дитячих ідентифікацій в осмислене ціле; соціальна солідарність — відчуття внутрішньої солідарності з ідеалами суспільства й підгрупи в ньому, відчуття того, що власна ідентичність має сенс для шановних даною людиною інших людей і що вона відповідає їх очікуванням і сприйняттю.
  2. Виходячи з того, що особистісна ідентичність – феномен, діагностика якого можлива лише через його прояви, ми виділяємо чотири основні сфери, у яких найбільш чітко проявляється особистісна ідентичність та пропонуємо наступні діагностичні критерії особистісної ідентичності для кожної із виділених сфер:
  • у сфері Я-образу ми виділяємо когнітивний критерій – чітка, інтегрована система уявлень людини про саму себе, здатність до рефлексії свого «Я», саморозуміння та самокерівництво; афективний критерій – переживання власного Я, як стрижна, що інтегрує і організовує особистість, самоприйняття, самоповага, адекватна самооцінка та часовий критерій – інтеграція Я-концепції в часі, переживання цілісності свого Я у часовому континуумі минулого, теперішнього та майбутнього;
  • у сфері cтосунків ми виділяємо міжособистісний критерій –здатність до встановлення близьких, неексплуатуючих міжособистісних стосунків, інтимності;
  • у сфері діяльності виділяємо діяльнісний критерій – наявність професійного самовизначення, здатність до ефективної діяльності;
  • у сфері цінностей видіялємо ціннісний критерій – встановлена система цінностей та авторитетів.
  1. Криза ідентичності – нормативна криза юнацького віку, повязана з пошуком нового почуття наступності й самототожності, супроводжується втратою відповідності між внутрішнім почуттям ідентичності й “відображенням себе” у психосоциальному середовищі. Як-правило, криза ідентичності характеризується сплутаністю ідентичності, що може бути вираженою як у мякій формі, так і «обтяженою» та «пагубною».
  2. У якості індикаторів сплутаної ідентичності пропонуються наступні:
  • у сфері Я-образу когнітивний індикатор – повна або часткова нездатність до рефлексії свого «Я», відсутність або розмитість системи уявлень людини про саму себе, погане саморозуміння та самокерівництво; афективний індикатор – неадекватна самооцінка (занижена або завищена), неприйняття себе, відчуженість і байдужість до свого «Я» та часовий індикатор – нездатність інтегрувати минулий досвід; нездатність жити теперішнім; відсутність уявлення про себе в майбутньому або страх свого майбутнього;
  • у сфері міжособистісних cтосунків – нездатність до встановлення близьких, неексплуатуючих стосунків, глибоке почуття ізоляції; безладність інтимних контактів без справжнього єднання; стереотипність міжособистісних зв’язків;.
  • у сфері діяльності – відсутність професійного самовизначення; нездатність до продуктивної діяльності; руйнівна, непродуктивна поглинутість якою-небудь однією діяльністю;
  • у сфері цінностей – відсутність сформованої системи цінностей, сенсожиттєвих орієнтацій, нігілізм; або надзвичайно висока прихильності до авторитетів, цінностей інших, залежність від них.
  1. Необхідно розмежовувати сплутаність, характерну для періоду кризи ідентичності та дифузію ідентичності, як клінічний синдром. Синдром дифузної ідентичності зумовлений нездатністю інтегрувати “хороші” й “погані” аспекти Я і є характерною ознакою межової особистості. Для встановлення диференціального діагнозу між кризою ідентичності й дифузією ідентичності в підлітковому та юнацькому віці, базуючись на підході О. Кернберга, пропонуються наступні характеристики: здатність переживати почуття провини із приводу своєї агресивної поведінки; щире бажання виправити її наслідки; здатність до встановлення тривалих неексплуатуючих стосунків із друзями, учителями або іншими дорослими, а також більш-менш реалістична оцінка глибинних рис цих людей; система цінностей, що послідовно розширюється й поглиблюється.

Література:

  1. Кернберг О.Ф. Агрессия при расстройствах личности и перверсиях/Пер. с англ. А.Ф. Ускова. — М.: Независимая фирма “Класс”, 1998. — 368 с.
  2. Кернберг О.Ф. Отношения любви: норма и патология/Пер. с англ. М.Н. Георгиевой. — М.: Независимая фирма “Класс”, 2000. — 256 с.
  3. Кернберг О.Ф. – Тяжелые личностные расстройства. Стратегии психотерапии. Пер. с англ. М.И. Завалова. – М., Независимая фирма «Класс», 2000. – 464 с.
  4. Малер М., Мак-Девитт Дж.Б. Процесс сепарации-индивидуации и формирование идентичности //Журнал практической психологии и психоанализа 2005, № 2 http://psychol.ras.ru/ippp_pfr/j3p/vol.php?id=200502
  5. Эриксон Э.Идентичность: юность и кризис: Пер. с англ./ Общ. ред. и предисл. Толстых А. В. – М.: Издательская группа “Прогресс”, 1996. – 344с.
    1. Akhtar S. Identity diffusion syndrome // Am. J. Psychiatry. 1984. V. 141 (11). P. 1381–1384.