Становлення ідентичності: психоаналітична парадигма / Х. І. Турецька // Психологічні студії : зб. наук. праць. – Львів : Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2008. – С. 106 –115.

Виділено основні підходи до ідентичності в психоаналітичному підході – Его-психології, теорії об’єктних стосунків та психології самості. Здійснено аналіз процесів формування ідентичності. Розглянуто основні типи та властивості ідентичності.

 

Ключові слова: особистісна ідентичність, інтроекція, ідентифікація, дифузна ідентичність, самість.

 

Ідентичність – феномен, дуже складний для вивчення. Для цього є кілька причин. Існує значна термінологічна плутанина у визначенні того, що ж є ідентичність. Терміни “образ Я”, “Самість”, “Я-концепція” у ряді робіт використаються як синоніми. Для одних авторів ідентичність виступає однією із властивостей “Я-концепції”, для інших “Я-концепція” – усвідомлювана частина ідентичності. Радянські та пострадянські психологи воліють користуватися терміном “самосвідомість” й “самовизначення”, але при цьому вкладають у них зміст, близький до ідей Е.Еріксона. Таким чином, вивчення ідентичності являє собою на даний момент проблемне поле, так як єдине розуміння феномену особистісної ідентичності відсутнє. Це зумовлено, на нашу думку тим, що вивчення ідентичності “розщеплене” по різних областях психології, клінічні (в основному, психоаналітичні) дослідження недостатньо інтегровані “академічною” психологією; в свою чергу, психоаналітичний напрямок довгий час залишав без уваги методологію та емпіричний матеріал, накопичений когнітивною та соціальною психологією. Тому завданням даної статті буде здійснити аналіз сучасних психоаналітичних концепцій формування ідентичності з метою інтеграції їх положень у розуміння ідентичності в психологічній науці.

Поширення терміну “ідентичність” та введення його у міждисциплінарний обіг пов’язане з ім’ям Е. Еріксона. Саме слово “ідентичність” має латинський корінь idem (те же саме), перекладається як рівнозначність, тотожність, однаковість і позначає, структуру речей, які залишаються тими ж самими, зберігають свою сутність при усіх трансформаціях. Також позначає й одиничне буття особистості, її дії, досвід, бажання, мрії й спогади, або “Самість” (self).

Еволюція ідей ідентичності здійснювалась в роботах А. Фрейд, Х. Хартмана, Д. Рапопорта в руслі Его-психології. Х. Хартманн спробував дати відповідь на питання, що таке “Я”, як воно структуроване і як функціонує у взаємодії із соціальним оточенням індивіда, які області “Я” не зачіпаються конфліктами (мається на увазі “розумне” адаптивне “Его”, вільне від інстинктивних конфліктів). Для цього він розводить поняття “Его” – як психічної підструктури з функціями саморегуляції й адаптації до оточення — і “Я” (селф, Самість) – як сукупності психічних репрезентантацій власної особистості, безпосереднього самовідчуття й переживання особистістю своєї цілісності. Х. Хартманн використає також терміни “саморепрезентація” (“репрезентація Я”) і “репрезентація об’єкта”. Під “саморепрезентацією” він розуміє безперервність “представленості Я” у свідомості, на відміну представленості в ньому “об’єкта” [цит. за 5].

Е. Джекобсон, розвиваючи ідеї Х. Хартманна, застосувала термінологічний апарат репрезентацій до опису раннього дитячого розвитку, визначивши два напрямки досліджень: одне пов’язане з вивченням динаміки розвитку “Я”, інше — з вивченням структури самоідентичності. Так, відповідно до її припущення, ранні репрезентації “Я” і об’єкта ще невіддільні від афекту й асоційовані із приємним досвідом задоволення й неприємним досвідом незадоволення, із чого слідує, що часткові репрезентації “хорошого” й “поганого Я”, “поганого” й “хорошого” об’єкта з’являються раніше цілісних й інтегрованих репрезентацій. Е. Джекобсон використовувала у якості синонімів поняття: “почуття ідентичності”, “самоусвідомлення”, “самовідчуття”. Вона вважала критерієм сформованості ідентичності здатність “Я” визнавати всю цілісність власної психічної організації (незважаючи на її зростаючу структурованість, диференційованість і складність) як високоіндивідуалізовану, зв’язну єдність, що на кожному щаблі розвитку має певну організацію й часовий континуум [цит. за 5].

У 40-их роках, під час Другої Світової війни Е. Еріксон, вперше вводить терміни: «Его-ідентичність» та «криза ідентичності». Ці нововведення виникли в процесі досліджень «військових неврозів» моряків-підводників армії США, у клініці реабілітації ветеранів на горі Сіон. Вивчаючи зміни психіки цих людей, що потрапили в екстремальні умови війни, Е. Еріксон зіштовхнувся із проблемою втрати контролю моряків над собою, “що здійснюється й підтримується силами Его” [6, с.26]. Імовірно саме тому Е.Еріксон, і назвав його втратою Его-ідентичності. Так уперше виникає термін Его-ідентичність.

В 1967 році, узагальнюючи двадцятилітню роботу, присвячену вивченню ідентичності, Еріксон видає книгу «Ідентичність: юність і криза”. Але навіть тоді він вважає, що не може дати остаточного визначення даного поняття. Тоді Еріксон робить припущення про те, що єдиний шлях визначити ідентичність – це спробувати зрозуміти в яких контекстах вона могла б бути застосовна.

Е. Еріксон вважає, що онтологічним джерелом найбільш раннього та недиференційованого “почуття ідентичності” є почуття базальної довіри (basic trust) “воно породжується зустріччю матері й дитини, що породжує взаємну довіру й взаємне впізнавання. Це … і є першим досвідом того, що згодом знову проявиться у любові, у здатності захоплюватися, що може бути назване почуттям “благословенної присутності”, потреба у якому протягом всього життя залишається основною для людини. Відсутність цього почуття або його ослаблення може небезпечно обмежити здатність переживання “ідентичності”, коли в підлітковому віці людина повинна залишити дитинство й зустріти дорослість [6, с.144]. Ці основи ідентичності, що формуються в дитини у вигляді “почуття ідентичності”, зумовлені раннім дитячим досвідом і залежать, насамперед, від якості зв’язків між дитиною і матір’ю. Почуття ідентичності супроводжує нас все життя, ми переживаємо його як “оптимальне почуття” “психосоцiального благополуччя”, “відчуття себе у своїй тарілці” і лише в кризові моменти нашого життя воно може здаватися нам “занадто усвідомленим”. Воно досягає кульмінації своєї усвідомленості в підлітковий період у формі переживання “гострого усвідомлення ідентичності” [6, с.175].

Еріксон вибудовує динамічну схему процесів, що послідовно змінюють один одного й беруть участь у формуванні й розвитку Его: механізм інтроекції, ідентифікації й формування ідентичності. «Механізм інтроекції визначається тим, наскільки задовільна взаємодія між опікаючим дорослим й опікуваною дитиною. Тільки переживання такої вихідної взаємності створює в дитини те відчуття безпеки, що приводить його до перших “об’єктів” любові» [6, с.169] . Пізніше діти ідентифікують себе з тими аспектами оточуючих людей, які роблять на них найбільше враження, у реальності або уяві. Протягом дитинства вібувається становлення уявлень про те, ким дитина може стати, коли виросте, і вже дуже маленькі діти здатні до ідентифікації із цілим рядом людей і відносин [Еріксон С.169-170]. «Формування ідентичності… починається там, де ідентифікація стає непридатною. Вона виростає з вибіркової відмови від одних і асиміляції інших дитячих ідентифікацій й їхнього об’єднання в нову конфігурацію [6, с.170]. Стала у кінці отроцтва ідентичність містить у собі всі значимі ідентифікації, але в той же час і змінює їх з метою створення єдиного й причинно зв’язаного цілого” [Еріксон С.171].

Еріксон виділяє два факторів, на яких Его-ідентичність заснована, і які він називає “якістю існування”. Перший – це відчуття тотожності самому собі й безперервність свого існування в часі й просторі. І другий основний момент в Его-ідентичності – це те, що ці вищеописані тотожність і безперервність визнаються оточуючими “значимими іншими” [6, с.59].

Активізація інтересу до проблеми ідентичності в сучасному психоаналізі ініційована вивченням нарцистичних і межових особистісних розладів у теорії об’єктних стосунків (М. Малер, О. Кернберг) та психології самості (Х. Кохут).

Х. Кохут для позначення психічної структури, що є “основою для нашого відчуття існування як незалежного центру ініціативи й сприйняття, інтегрованого з нашими головними устремліннями й ідеалами й з переживанням нами того, що наше тіло й психіка являють собою певну одиницю в просторі й континуум у часі”[Х. Кохут С.173] використовує поняття “Self”. Щоправда, до сьогоднішнього дня не існує єдиного підходу до його перекладу в психоаналітичній літературі. В деяких роботах цей термін перекладено як “Власне Я” (Н. М. Вільямс) або як “Я” (О. Кернберґ). У перекладах робіт Х.Кохута “Self” перекладається як “Самість”.

Автор робить припущення про існування рудиментарної Самості в самому ранньому віці. Відправною точкою її формування є той момент “в рамках матриці взаємної емпатії між дитиною і її об’єктом самості[1], коли вроджені потенційні можливості дитини й очікування об’єкта самості стосовно дитини сходяться… Можна сказати … що Самість немовляти … є віртуальною Самістью, що відповідає тій геометричній точці в нескінченності, де зустрічаються ці дві паралельні лінії[3, с.103, 105]. У момент, коли мати вперше бачить свою дитину й вступає з нею у контакт (через дотикові, нюхові й пропріоцептивні відчуття, годуючи, переодягаючи, купаючи її), фактично починається процес, що формує людську Самість, – він триває протягом усього дитинства й у меншій мірі в подальшому житті. Це певні безліч разів повторювані взаємодії дитини та об’єктів її Самості, у яких об’єкти Самості емпатично реагують на певні потенційні можливості дитини, залишаючи поза увагою інші. “Ядерна Самість формується не завдяки свідомому заохоченню й підкріпленню або свідомим проханням і докорам, а завдяки глибоко вкоріненій готовності до певних відповідей з боку об’єктів Самості, що в остаточному підсумку є функцією їх власної ядерної Самості” [3, с.105].

Консолідація Самості пов’язана із (1) встановленням у дитини зв’язної грандіозно-ексгібіціоністської Самості що відбувається завдяки взаємодії з емпатично реагуючим дзеркально відображуючим й схвалюючим об’єктом Самості, з яким відбувається злиття, з одного боку, (2) встановленням у дитини цілісного ідеалізованого імаго (образу) батьків завдяки взаємодії з емпатично реагуючим батьківським об’єктом Самості, що дозволяє ідеалізацію й злиття з ним дитини й переживає при цьому справжню радість, – з іншого.

Маргарет Малер, аналізуючи процес розвитку дитини із народження до 24 місяців, виділяє у ньому ряд фаз: аутистичну (0 – 1-1,5 міс.), симбіотичну (1,5 – 5 міс.) та сепарації-індивідуації (5 – 24 міс.). На її думку, тотожність самому собі – ідентичність досягається саме під час проходження фази сепарації-індивидуації. При цьому у нормальній симбіотичній фазі проявляється важлива філогенетична здатність дитини формувати емоційну прихильність до матері, готуючи ґрунт для усіх подальших людських взаємин. Чим більш відповідною була “підтримуюча поведінка” матері, чим більшу допомогу надав “симбіотичний партнер” у підготовці до плавного і поступового виведення із “симбіотичної орбіти” (тобто без надмірної напруги його власного потенціалу), тим легше дитині перейти до сепарації й диференціації уявлення Власного Я, відділення його від об’єднаних симбіотичних уявлень “Я-плюс-об’єкт”.

Фаза сепарації-індивідуації починається з найперших ознак диференціації (дитина починає активно, повзком віддалятись від матері), проходить через період захопленості дитини своїм власним автономним функціонуванням, що майже виключає участь матері (для формування ідентичності особливе значення має стимулюючий ефект такої діяльності для встановлення меж тіла й все більш зростаючої поінформованості про частини тіла й саме тіло як таке), потім через вкрай важливий період підфази возз’єднання (у якій дитина, завдяки своєму більшому усвідомленню стану сепарації від матері, знову звертає свою на неї увагу) і, нарешті, приводить до примітивного почуття Власного Я, свого буття й індивідуальної ідентичності [4].

О. Кернберг у рамках психології об’єктних стосунків висуває свою власну концепцію ідентичності, що логічно продовжує ідеї Х. Хартманн, Е. Джекобсон Е. Еріксона а також спирається на концепцію М. Малер. О. Кернберг розглядає ідентичність як певну інтрапсихічну структуру: “Суб’єктивне переживання себе, разом з його окремими аспектами, самосвідомістю й саморефлексією, відчуттям структурної єдності й безперервності в часі, почуттям відповідальності за свої дії… Воно являє собою інрапсихічну структуру вищого порядку, природа якої підтверджується в поведінці, виражається у формуванні характеру й у людській глибині й моральній визначеності у відносинах з іншими людьми”. [2, с.32] Як основний фактор і базис нормальної ідентичності О.Кернберг називає “інтерсубєктивність незалежно від того, чи включається вона в переживання себе або відкидається за допомогою проективних механізмів” [2, с.32]. Ядерна структура такої інтерсубєктивності формується піковими афективними переживаннями “при найбільш ранній ідентифікації з об’єктом любові (“інтроективній ідентифікації”), так і при найбільш ранній ідентифікації з об’єктом ненависті на “периферії” переживання себе (“проективній ідентифікації”), що пізніше піддається дисоціації, проектується більш ефективно й, зрештою, витісняється” [2, с.32]. Саме ця ядерна структура, на думку О. Кернберга, і формує “ядро переживання самого себе” як частину функцій і структури Его.

О. Кернберг розглядає формування почуття ідентичності як результат інтерналізації – загального процесу побудови інтрапсихічних структур. Інтерналізація розкладається на ряд складних внутріпсихічних процесів, що здійснюються у міжособистісному контексті. Такими, послідовно змінюючими один одного в процесі розвитку особистості, рівнями інтерналізації є інтроекція, ідентифікація й формування ідентичності. Інтерналізація розглядається О. Кенбергом як процес “побудови інтрапсихічних структур, що є результатом як дійсних, так і фантазійних взаємодій зі значимими об’єктами під впливом похідних потягів, представлених специфічними афективними станами. Основна одиниця інтерналізації…є діадичною, що складається з Я- і об’єктів-репрезентацій у контексті специфічного афекту, що представляє лібідинальні та агресивні потяги” [2, с.236].

“Інтроекція…виникає під час симбіотичної стадії розвитку, коли Я- і об’єкт-репрезентації ще не диференціювалися одна від одної; ідентифікація має місце, коли Я- і об’єкт-репрезентації відокремилися одна від одної, тобто на стадії сепарації-індивідуації. Формування ідентичності відносится до більше загального інтрапсихічного процесу інтеграції лібідинально й агресивно заряджених Я-репрезентацій у цілісне “Я” паралельно з одночасною інтеграцією лібідинально й агресивно заряджених об’єкт-репрезентацій у більше широку репрезентацію значимих об’єктів. Ідентичність Его є результатом цього процесу [2, с.236].

О.Кернберг розглядає поперечний структурний критерій ідентичності як цілісність ідентичності або її дифузність. Під цілісністю або дифузністю ідентичності О.Кернберг має на увазі інтегрованість окремих елементів ідентичності Я- і об’єкт-репрезентацій. Цілісною ідентичністю характеризується невротична структура особистості, при якій усі Я-репрезентації (і “хороші”, і “погані”) інтегровані в цільне Я і всі “хороші й “погані” об’єкт-репрезентації інтегровані в цільні образи інших. У психічній організації межової особистості, що характеризується дифузною ідентичністю, така інтеграція не здійснюється, таким чином усі Я- і об’єкт-репрезентації залишаються нецільними, взаємно суперечливими когнітивно-афективними репрезентаціями. Така нездатність інтегрувати “хороші” й “погані” аспекти реальності Я та інших пов’язана з потужною ранньою агресією. Дисоціація між “хорошими” й “поганими” Я- і об’єкт-репрезентаціями захищає любов й “хороше” від руйнування ненавистю і “поганим” [1].

 Табл.1

Структурний підхід О. Кернберга до проблеми ідентичності

 

Тип ідентичності Відсутня Дифузна Цілісна
Фаза розвитку симбіотична 1,5 – 5 міс. сепарації-індивідуації 5 – 24 міс.
Тип інтерналізації інтроекція ідентифікація формування ідентичності
Характеристика Я- і об’єкт-репрезентацій недиференційованість Я- і об’єкт-репрезентацій відокремлення Я- і об’єкт-репрезентацій при відсутності інтеграції лібідінальних та агресивних компонентів інтеграція лібідінальних та агресивних компонентів Я- і об’єкт-репрезентацій
Структура особистості психотична межова невротична

 

  1. Отже, у рамках психоаналітичної парадигми «ідентичність» розуміється як суб’єктивне почуття тотожності, безперервності й цілісності свого існування в часі й просторі й визнання цієї тотожності навколишніми “значимими іншими” [2], [6].
  2. Ідентичність розглядається як інтрапсихічна структура «вищого порядку, природа якої підтверджується в поведінці, виражається у формуванні характеру й у людській глибині й моральній визначеності у відносинах з іншими людьми”. [6].
  3. Ідентичність формується в процесі інтерналізації, що послідовно включає в себе: інтроекцію у фазі симбіозу, ідентифікацію у фазі сепарації-індивідуації й формування ідентичності [2], [4], [6].
  4. Цілісна ідентичність є результатом “інтеграції лібідинально й агресивно заряджених Я-репрезентацій у цілісне “Я” паралельно з одночасною інтеграцією лібідинально й агресивно заряджених об’єкт-репрезентацій у більше широку репрезентацію значимих об’єктів” [6].
  5. Основною властивістюідентичності є інтерсуб’єктивність. Це значить, що ідентичність визначається й формується в контексті міжособистісних взаємин індивіда в процесі його психосоціального розвитку, підкреслюється визначальна роль раннього дитинства та “якості зв’язків між дитиною і матір’ю”, стосунків із значимим Іншим, обєктами Самості [2], [3], [4], [6].
    1. Кернберг О.Ф. – Тяжелые личностные расстройства. Стратегии психотерапии. Пер. с англ. М.И. Завалова. – М., Независимая фирма «Класс», 2000. – 464 с.
    2. Кернберг О.Ф. Агрессия при расстройствах личности и перверсиях/Пер. с англ. А.Ф. Ускова. — М.: Не­зави­симая фир­ма “Класс”, 1998. — 368 с.
  1. Кохут Х. Восстановление самости/ Пер.с. англ. – М., “Когито-Центр”, 2002. – 316с.
  2. Малер М. , Мак-Девитт Дж.Б. Процесс сепарации-индивидуации и формирование идентичности //Журнал практической психологии и психоанализа 2005 № 2 http://psychol.ras.ru/ippp_pfr/j3p/vol.php?id=200502
  3. Соколова Е.Т., Бурлакова Н.С., Лэонтиу Ф. К Обоснованию клинико-психологического изучения расстройства гендерной идентичности // Вопросы психологии, 2001, № 6. С.3-16
  4. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис: Пер. с англ./ Общ. ред. и предисл. Толстых А. В. – М.: Издательская группа “Прогресс”, 1996. – 344с.


[1] Люди із найближчого оточення дитини, найчастіше мати і батько, що емпатично відгукуються на усю сукупність переживань дитини.