Нав’язливі ідеї – це стійкі думки, ідеї, імпульси або образи, які переповнюють свідомість людини. Нав’язливі дії – повторювані й стійкі поведінкові або розумові акти,які люди змушені здійснювати, щоб запобігти або знизити тривогу. Незначні нав’язливі ідеї й дії знайомі практично кожному. Ми можемо виявити, що поглинені думками про майбутній виступ, про зустрічі, іспит, канікули; що турбуємося, чи не забули ми вимкнути плиту або закрити двері, або що нас кілька днів переслідує якась пісня, мелодія або вірш. Ми можемо почувати себе краще, коли уникаємо наступати на тріщини в асфальті, розвертаємося при зустрічі з чорною кішкою, щоранку незаперечно слідуємо заведеним порядком дій або строго певним чином прибираємо свій робочий стіл.

Діагноз обсесивно-компульсивний розлад може бути поставлений в тому випадку, коли нав’язливі ідеї або нав’язливі дії відчуваються як надмірні, нераціональні, настирливі й недоречні; коли їх важко відкинути; коли вони приносять страждання, займають багато часу або коли вони заважають повсякденній діяльності.

Приклад нав’язливих дій
“Я не можу заснути до тих пір, поки не буду переконана, що все в домі лежить на своїх місцях, щоб коли я встала вранці, у будинку був порядок. Я працюю як божевільна до пізньої ночі, але коли піднімаюся вранці, продовжую думати про тисячу речей, які необхідно зробити. Я знаю, що деякі з них безглузді, але мені краще, коли я їх зроблю, і я не можу змиритися з тим, що щось треба зробити, а я цього не зробила”.

Опис двадцятирічного студента  з нав’язливими сумнівами:
“Тепер він щоночі проводить кілька годин, «перефразовуючи» події дня, особливо бесіди з друзями та викладачами, нескінченно «роблячи поправки» і про все шкодуючи. Він порівнює цей процес з багаторазовим переглядом відеозапису подій, під час якого постійно запитує себе, чи правильно він вчинив, і намагаючись переконати себе, що старався, як тільки міг, чи говорив саме те, що було потрібно. Найчастіше він робить це, сівши за стіл вчитись, і звичайна справа для нього – подивитися після довгих роздумів на годинник і виявити, що пройшло вже дві чи три години”.

З кн.: Рональд Дж. Комер Патопсихологія поведінки